Класична антична філософія

Філософія Сократа. Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469–399 pp. до н. е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія – це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ – людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. “Пізнай самого себе”– такою є головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття “діалектика” (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як “мужність”, “розсудливість”, “доброта”, “краса” тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування (“краси” взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т. д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального (“краси” взагалі, “мужності”, “добра” тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального, але як воно саме існує – нікому ще не відомо. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, вони є первинними стосовно конкретних речей. А конкретні речі є копіями ідей. Таким чином, чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого – ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з’єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.



Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія – це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї.

Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: “Платон мені друг, але істина – дорожча”. Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей.

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття “матерія”. Він розуміє матерію як пасивний “матеріал” буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі – матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять “можливість” і “дійсність”. Матерія постає носієм можливостей, а форма – дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем “формою форм”. Ця форма форм визначається як “першедвигун”, незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена “божественною формою”.

Саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення – формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.


0387180902049502.html
0387247002249121.html
    PR.RU™