Українська літературна мова як вища форма існування української загальнонародної національної мови

Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя.

Українська національна мова існує у двох формах:

а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові,

б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис називається літературною.

Літературна мова - це вища, зразкова, загальноприйнята, унормована і відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує основні сфери діяльності і найрізноманітніші культурні потреби народу. Вона, будучи поліфункціональною, знаходить своє виявлення в художній літературі, публіцистиці, пресі, в театрі, радіомовленні, телебаченні, в науці, школі, державних установах тощо.

Крім поліфункціональності, що проявляється у використанні літературної мови в найрізноманітніших галузях суспільного життя, вона характеризується нормативністю, стандартністю, що полягає в унормованості, регламентованості усіх її структурних елементів, здійсненої внаслідок відбору із загальнонародної мови найпоширеніших, найтиповіших лексичних, фонетичних, граматичних і словотвірних засобів, наддіалектністю, що знаходить своє виявлення не лише в поширенні на всій національній території певного народу, а й у тому, що вона, будучи опертою на певній діалектній основі, вбирає в себе елементи різних територіальних діалектів загальнонародної мови. Зрештою, для кожної літературної мови властиві дві форми її вияву - писемна й усна, причому наявність писемної форми її реалізації є обов'язковою.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми. Виконуючи такі важливі суспільні функціїї, національна літературна мова відзначається нормами, що є обов'язковими для всіх її членів. Українська літературна мова йде разом з поступом суспільства., вона розвивається й збагачується. Усталення, шліфування завжди супроводжують її, Свідченням цьому є роки видання "Українського правопису" -1946., 1960,1990,1993.



Мовна норма - сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріпляються у процесі суспільної комунікації. Існують такі типи норм :

• орфоепічні ( вимова звуків і звукосполучень);

• графічні (передача звуків на письмі);

• орфографічні ( написання слів);

• лексичні (слововживання);

• морфологічні (правильне вживання морфем).

• синтаксичніі (усталені зразки побудови словосполучень, речень);

• стилістичні ( відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування);

• пунктуаційні ( вживання розділових знаків).

Літературна мова виникла на основі мови загальнонародної. Загальнонародна мова — це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови людей, що розмовляють українською як рідною. Сюди входять діалекти, жаргони, літературна мова, тобто все, що перебуває в мовному спілкувайні народу. Літературна мова є відшліфованою формою загальнонародної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголосі; виникає на основі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму писемному й усному різновиді обслуговує культурне життя нації.

Отже, літературна мова є могутнім знаряддям духовної й матеріальної культури людського суспільства. Без літературної мови неможливо уявити розвитку літератури, науки, мистецтва, техніки, оскільки досвід і досягнення кожного покоління, кожного народу передаються за допомогою літературно-писемної мови. Від часу свого виникнення стара й нова українська літературна мова гідно служила нашому народові в усіх галузях його матеріального й духовного життя.

Не можна сказати, що шлях української літературної мови був вистелений трояндами. У цісарській Австро-Угорщині, а особливо в Московській імперії переслідувалося писане й друковане українське слово, не раз і заборонялося. Українській мові відмовляли в праві на існування, твердили, ніби це не мова, а діалект. У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колишній УСРР здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Квітневий пленум ЦК КП(б)У в 1925 р. виніс ухвалу «Про українізацію». Це було одним із важливих завдань культурно-національного будівництва в Україні. Українська мова ставала мовою не тільки красного письменства та публіцистики, а й мовою освіти, науки, врядування, проведення різних громадсько-політичних заходів. Особливо бурхливо та плідно розвивався офіційно-діловий стиль, який раніше не мав для цього належних умов. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою українська мова знову зазнала тяжких

випробувань, була витіснена з багатьох сфер функціонування. Виправити становище був покликаний закон про надання українській мові статусу державної, ухвалений 26 жовтня 1989 року. Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Виникнувши на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, українська літературна мова ввібрала в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок. За лексичним розмаїттям, виразовими й словотворчими можливостями вона є однією з найбагатших, а за звуковими властивостями — однією з найевфонічніших мов світу. Милозвучність (евфонія) української мови створюється особливостями її звукової та наголосової системи, сполучуванням і позиційним розташуванням фонем.

Як уже зазначалося, на Землі існує кілька тисяч мов. За числом носіїв українська мова посідає почесне місце в першій двадцятці після китайської, англійської, гінді й урду, російської, німецької, японської, іспанської, індонезійської, арабської, бенгалі, португальської, французької та італійської. Українською мовою розмовляють не лише в Україні, а й за її межами, на всіх суходолах земної кулі, куди доля закинула наших краян.


Лекція № 2


0387544543733426.html
0387568112783963.html
    PR.RU™